Шкільний випускний вечір, прикрашений зал, квіти, дівчата у вечірніх сукнях, директор школи власноруч видає кожному випускнику - одинадцятикласнику диплом і тисне руку. Та ось замість учениці на сцену за дипломом піднімається її мама, мовчки, без посмішки, забирає документ і йде геть. Вона поспішає до лікарні де після невдалої спроби самогубства проходить лікування її донька – Юлія.  Дівчина повністю втратила зір за два місяці до випускного. Це сталося настільки раптово і несподівано, що Юлія не змогла перенести тяжкий удар долі і вирішила покінчити з життям. Діабет, який став причиною відшарування сітківки обох очей не дозволяв провести операцію. Як жити і що робити далі не знали ні Юля, ні її мама Валентина.
      Ось і знайомі двері. За ними лежить рідна дитина, але переступити поріг відразу жінка не змогла. Вона не знала, що сказати дочці, а показувати щойно отриманий документ просто боялася. Стояти довго у лікарняному коридорі не виходило. Зібравшись з силами, мама відкрила двері.  Намагалася бути привітною та радісною: тобі всі передають вітання, Юля! Твій атестат вже у мене. Проте дівчина на ліжку не зреагувала і навіть не ворухнулася. Мама затамувала подих: Юлечко, нас  виписують, завтра – додому! Додому? – почула у відповідь. То й що з того? Мені тепер кругом однаково, чи тут, чи вдома. З дипломом, чи без диплому – все марно, я сліпа, інвалід, кому я потрібна! Мені не треба додому, я не хочу такого життя – зірвалася Юля, витираючи сльози. У Валентини щось підкотило до горла і жінка не змогла промовити й слова. Лише присіла й мовчки пригорнула дитину. Підібрати потрібні слова так і не змогла.
        Після лікарні Юля сильно змінилася. Дівчина постійно мовчала, думала про своє, полишила музику, улюблені заняття. Валентина намагалася дівчину розговорити, якось підбадьорити. Все дарма. Мати боялася залишити Юлю саму, страшно було хоч на хвилину вийти з дому. А раптом…. У квартирі поселилася гнітюча тиша. Часто вона ставала просто нестерпною. Уже важко було зрозуміти, хто більше перебуває у розпачі, чи мама, чи донька.  Одного дня у двері подзвонили. До Валентини прийшла близька подруга.  Жінка доглядала за власним сином – інвалідом і почала розповідати, що вже не перший рік  їздить відпочивати у табір для інвалідів у візочках. Знайома з захоплення описувала чудове місце на Рівненщині, прекрасну природу, дивних людей, які моляться та допомагають неповносправним  і роблять це абсолютно безкорисно і з задоволенням.  Це були віруючі-баптисти з церкви «Дім Євангелія». Жінка переконувала Валентину, що не все втрачено і Бог може Їм допомогти. Валентина мало що зрозуміла, але вибору не було й вирішила спробувати.
       Подруга відразу ж зателефонувала до служителів церкви щоб дізнатись, чи можна відправити у християнський табір для інвалідів незрячу дівчину, яка не мала проблем з опорно-руховим апаратом. Після коротких перемовин по телефону  Валентині пояснили, що їхати у табір для людей у візках її дочці недоцільно. Проте є хороша альтернатива: на базі церкви існує служіння незрячим і слабозорим людям; відбуваються тематичні зустрічі і групи по вивченню Біблії а також проводяться літні і зимові табори де кожному відпочиваючому приділяють максимум уваги. У цей час команда служіння незрячим  «Дому Євангелія» саме готувалась до літнього табору що мав проводитись на березі Азовського моря. Валентина була рада дізнатись, що може поїхати разом з донькою. Жінка взагалі була готова робити що завгодно, аби тільки допомогти своїй дівчинці знайти сили жити далі.
        І ось табір розпочався; недовірлива і обережна Юля нікому не  дозволяла до себе й доторкнутися. Тільки мамі можна було водити її за руку по території. Та згодом настрій дівчини почав змінюватись. Поруч із ліжком Юлії розташувалась наша сестричка по вірі що також втратила зір через діабет. Її історія стала для Юлі прикладом того, як знайти сенс життя після такого удару.  Дівчина розказала, як вона знайшла спасіння у такому ж християнському таборі і як це змінило її життя. За невеликий проміжок часу Юля побачила зовсім інший світ – світ віруючих людей, що живуть з Богом, славлять Творця і довіряють Йому будь-які турботи та переживання.  Атмосфера любові, що панувала у таборі та приклад людей, котрі опинилися у таких самих обставинах настільки вплинули на Юлю, що через декілька днів вона покінчила з депресією. У маленькому серці  чудесним чином пропала темрява і відчай, а поселилася надія й смак до життя.  У таборі Юля вперше за багато часу почала посміхатися  і навіть стала молитись разом з віруючими, чого взагалі ніколи не робила. За шість коротких днів у таборі Юля повністю перемінилася, Бог звершив у її житті чудо: перехід від смерті до життя. Милостивий і вірний Господь продовжував працювати з серцем Юлії і після табору. «Я певний того, що той, хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Христа Ісуса.» Фил. 1:6. Взимку того ж року Юля покаялась а ще через півроку вона прийняла хрещення. Тепер Юля – активний член церкви та молодіжного служіння; знайшовши сенс і радість  у житті, вирятувавшись з виру таких драматичних подій допомагає іншим долати труднощі. «Зараз у нашому житті все змінилося, - розповідає Валентина. Сьогодні не я допомагаю Юлі, а швидше навпаки, вона своє вірою та впевненістю у Бозі надихає та підбадьорює мене».  «Сам Бог відкрився мені» - додає Юля. «Не маючи зору я бачу сьогодні небесний, кращий світ, Царство Христа.  Мені туди ще зарано. Багато моїх друзів зовсім нічого не знають про Біблію, частина взагалі не вірить у Бога. Якщо Господь врятував мене від загибелі, я маю їм допомогти також побачити Христа».

На фото: Юлія перша зліва у верхньому ряду

• Назад
• Вперёд