У невеликій селянській кімнаті, осіннього вечора, були щільно закриті вікна домашніми ряднинами. Так господар дому робив завжди, коли до нього приходили такі гості як сьогодні. Підліток, що сидів на печі, називав їх дідами. Він з нетерпінням чекав такі зустрічі. Йому йшов дванадцятий рік, тому він не був учасником бесід, але міг слухати про що говорили діди і це йому дуже подобалось. Хлопчик вчився у польській школі і закінчив чотири класи. Йому подобалась школа але далі не зміг учитись. Помінялась влада, як казали люди в селі,прийшли «совєти». По цій причині батько став щільно закривати вікна коли приходили діди. До пізньої ночі гості говорили про Бога. Не все хлопчик розумів з тої розмови але одне добре засвоїв що Бог е живий і до нього можна звертатись і він все чує і знає. В школі вивчали Закон Божий, але це було значно цікавіше. Читали гості з листочків які завжди приносили з собою. Іноді хтось не погоджувався з думкою іншого, тоді виймались всі листочки які в кого були і по них вони шукали істину. Хлопчиком, який до пізньої ночі не спав слухаючи ці бесіди був мій батько. Тоді звали його Захар. Нова влада, буду називати її так як люди тоді називали «совети» почала забирати землю, скотину, і називала це колективізацією. А через два роки почалась війна. Об’явили мобілізацію. Хтось не хотів йти на фронт а хтось йшов сам добровільно. Фронт просувався дуже швидко і «совєти» наказали вивезти все що може стати в пригоді окупантам. Батька та маму заставили гнати колгоспну скотину в тил. Ще багато людей з села теж погнали і багато з них не повернулись додому. Ворожі літаки почали бомбардування обозу, тут в чужім краю і загинули тато і мама, а мої дідусь та бабуся. І по цей день ми не знаємо де це сталось. Залишилось чотири сироти. У мого тата був ще брат і дві сестри, з них тато був старшим. Тяжко описати як вони жили. Ліси навкруги були наповнені різними людьми. Коли наставала ніч вони всі йшли в село і шукали їжу. Якщо сам не даси то заберуть силою. Уявіть як було дітям самим у хаті коли вночі приходять люди зі зброєю… Коли почалась війна татові було п'ятнадцять років. Часто, коли під вікнами чути важкі кроки діти завмирали від страху, шепочучи молитву до Бога як уміли і як знали. Пройшло кілька років і ворог почав відступати. Прийшли радянські війська і звільнили село. До влади прийшли знову «совєти» і зразу побачили статного юнака. Він був рослим, фізично здоровим, і на їхню думку міг воювати. Так тато попав в діючу армію. Багато він розказував про настоящу війну, не про таку що описана в книгах людьми, які ніколи не воювали а про ту коли ти на «пузі» від початку і до перемоги. Там Бог був поряд кожну хвилину, без Нього вижити там неймовірно важко. Розповідав тато нам один епізод... Треба було взяти місто Кенігсберг. Укріплене воно було за всіма інженерними правилами. Німці будували укріплення добре. Робочої сили їм вистачало. Відділення де служив батько послали в розвідку. Їх помітили німці. Почали обстріл з кулемета. Кулеметна черга одна за одною лягала все ближче і ближче. Сховатись ніде, німці про це подбали. Втиснувшись в землю став молити Бога, щоб помилував. Цю молитву тато пам’ятав все своє життя. Кулеметна черга дійшла до них. Один з них лишився живим, а тато отримав тяжке поранення в ногу, всі інші загинули. По закінченні війни, по віку, прийшов час служити в діючій армії. Ще чотири роки в армії. Там було трохи легше, як бувшому фронтовику з багатьма нагородами…, але ніколи не сумнівався в тому що Бог все знає і бачить. В армії в нього були хороші перспективи але він хотів додому. Думав може живі батьки. Згадував ті дідівські розмови та вечори роздумував і не хотів армійських пільг, бо для того щоб їх отримати треба вступити в партію. Так по закінченні строкової служби він повернувся на батьківщину. Це був молодий, здоровий, сильний, молодий чоловік. Дома його чекали дві сестри, вже дорослі, брата забрали в армію. Голі і босі були всі. Хата повалилась, треба було відбудовувати все. Потроху почав забувати про Бога. Все сам міг зробити, небезпеки великої нема і БОГ почав відходити на другий план. Потім прийшло кохання і він одружився на моїй мамі. Але незлюбив його тесть, мій дідусь. І знаєте за що? Бідний бо був. А дідусь примітив собі багатого зятя. Та мама вибрала тата. Тут народилась перша донька - Катруся. Після народження доні тато вирішив залишити тестя, щоб будувати свій дім. Після війни чоловіків в селі працездатних майже не було, допомогти нікому. Тато йшов у ліс, тесав колоду, брав її на плечі і ніс до того місця де будував дім. Це було батьківське поле, там він вирішив побудувати свій дім. І так робив кожен день. Кожен день колода, іноді дві. Коли висота будинку досягла вище його росту, попросив одного діда який знався на будівництві допомоги. Накрили соломою. Тоді пішов і забрав маму з Катрусею. Дідусь дав їм п’ять хлібин, одну ряднину, дві подушки і колиску. Голод стояв у них за плечима. Це був дуже важкий час. Щоб не вмерти з голоду вночі йшов на колгоспне поле і рвав колосся, потім товкли в ступі і варили мамалигу. Так виживали. Мама була проти таких нічних вилазок бо за це могли на багато років відправити на Соловки. Потім народились двійнятка, хлопчик і дівчинка але вони померли. Тато сам зробив дві маленькі домовини, сам заніс на кладовище і поховав. Потім народилась я, а після мене ще два брати і дві сестри. Церкви в селі не було, її розвалили так звані «яструбки». Це комсомольці з сільської молоді. Їх було небагато але зла вони принесли багато. Батьки дуже працювали багато. З часом придбали якісь речі, розвели худобу, стало легше жити, та з народженням останньої дитини - брата Льоні, тяжко захворіла мама. Тяжка ноша лягла на плечі батька, шестеро дітей,одному з них один місяць від народження, Катрусі було чотирнадцять, мені одинадцять інші ще менші. Пройшло вже багато років але я згадую один випадок: ми робили велике прання в суботу і до нас прийшла тьотя - мамина сестра, вона вже вчилась в інституті, тому дома була не часто, коли побачила нашу роботу почала дуже плакати. Я тоді не могла зрозуміти що ми робим не так… Мама так і не вилікувалась до кінця життя. В житті батьків почались складні стосунки і ми діти це бачили, але любили і тата і маму однаково. Біблія в ті часи була рідкісною річчю, але мій тато її мав. Тато за рік роботи в колгоспі стільки не заробляв. Вона була досить об’ємна в порівнянні з теперішніми: це земля і небо. Кожної неділі після сніданку тато сідав читати. Ми діти дивувались як можна читати таку нецікаву книжку. Іноді до тата приходив дід Іллюша (ми називали його відьмарем і це була правда я знаю про нього страшні історії) тоді вони начинали, як ми казали сміючись, дебати. Мені було нецікаво про що вони дискутували, бо я любила інші книги. В селі не було православної церкви, але була євангельська баптистська церква. Тато туди не ходив, але мав там друзів і вони часто дискутували. Всякі великі християнські свята ми святкували по особливому. Рано вранці всі діти ставали на коліна, тато говорив Отче наш, а ми повторяли, ну і звичайно ми нічого не робили, а на Паску навіть не топили піч, все було дуже по святковому, накритий стіл, багато смачної їди і т. д. Я навіть питання не ставила, а який же сам Бог і де він живе. Моя уява намалювала мені, що Бог схожий на великого старого діда який живе на небі. Головне сховатись щоб Він тебе не бачив і роби що хочеш. Хоч мама наставляла нас і завжди казала, Бог все бачить діти, бійтеся Бога. Та книги які ми читали, школа, вчителі учили нас іншому. Бога нема і цей яд вливався в наші душі і вони ставали мертвими для сприйняття слова БОЖОГО.
       Ми всі ставали жовтенятами, потім піонерами. Я дуже цим гордилась. Галстук був завжди гарно випраний і відпрасований особисто а під ним червона зірка. Я вчилась добре і без особливих зусиль. Любила читати, бібліотека в селі була велика. «Совєти», так і далі буду їх називати, дбали про наші душі. Павло Корчагін був мій улюблений герой. Книга «Один у полі воїн» моя улюблена книга. З батьком по змісту цих книг проходила бурна дискусія. Я йому про війну з книжок а він мені про ту, яку проповз на «пузі». Під час чергової «дискусії» я так його дістала своїми ідеями, то він так мені «втулив» по писку, що я втратила свідомість від удару. Потроху я ставала «ідейною». Книги робили свою роботу. Шкода, що тепер діти не читають. Моя мрія – стати якнайшвидше комсомолкою, збулася вже в шостому класі. Батько заборонив мені навіть думати про це, але я вже його не слухала. «Молода гвардія» посіяла своє насіння. Мій непослух батьку - це вже були плоди. А нашого батька боялись і поважали в селі і малі і дорослі. Коли він заходив в шкільний коридор, під час перерви, там зразу ставало тихо як на уроці. Те, що я не підкорилась його наказу, означало що я перестала його боятись а значить і поважати. А в нашій сім’ї ми діти батька боялись як «вогню». А хто не хотів боятись, а нас таких було троє : Ваня, Лєна і я, ті часто не ночували вдома. Чому? Бо вже щось натворили, якщо не вдома, коли не слухали маму, то значить щось на селі…, а батько увечері всім виставить рахунок в різочці або ремінці. І все по повній програмі. Добре якщо в цій акції нас було двоє, тоді ми десь шукали притулок а вранці часом все миналось. А коли ти сама і приходить ніч, це дуже невесело…, але такі ситуації ще більше закаляли нас в непослуху. Мабуть синдром війни наклав свій відбиток і на характер батьків, тато був круглим сиротою плюс війна, мама під час війни втратила свою маму, а їй було тільки одинадцять років, і вона змушена була стати хазяйкою в домі і замінити маму ще двом меншим дітям. А батько її був людиною без особливої ніжності, хоч і не одружився більше, щоб не травмувати психіку дітей. Тримав всіх в «їжакових рукавицях». Тому можливо батьки не розуміли, що з нами треба було розмовляти. Такий підхід на виховання вплинув на все моє подальше життя, думаю і на життя всіх інших членів сім’ї. Принцип, або так як – або ніяк, був пріоритетним в моєму житті. Я росла, книги читала, як кажуть, запоями. Особливо я вже нікого не слухала, ні вчителів, ні батьків. Спочатку мені не сподобалась вчителька німецької мови, бо при учнях вона назвала мене дівахою, бо побачила мене під клубом увечері, вчителі там чергували. Після цього я перестала ходити на її уроки і ми люто зненавиділи одна одну. В дев’ятому класі мені ще кілька вчителів не сподобалось і я теж перестала ходити на їхні уроки. Все це сходило мені з рук - мене ніхто не чіпав по тій причині що мій татусь мав вплив на багатьох з них, він в той час був бригадиром будівельної бригади. В селі не було людини якій би він щось не зробив. В десятому класі я вирішила покинути школу, мені там стало нецікаво. Мама була хвора і дома хватало роботи, крім того у нас вже з’явився телевізор. Дивитись ми його не завжди могли, бо це контролювала матуся, але я старалась … в результаті збільшився конфлікт з мамою. В середині другої четверті, вечірньою порою до нас завітав директор школи. Тато був дома. Вони сіли за стіл, випили трохи, тоді покликали мене і вмовили по доброму закінчити десятий клас. Я погодилась і досить непогано закінчила школу. Як тільки я отримала атестат того ж вечора я виїхала з села. І пішла в велике життя… До двадцяти п’яти років я була розчарована в комсомолі, в партії, в ідеях, в справедливості, правди у всьому тому в що я вірила, в що надіялась, крах був у всьому. В комсомол я вступала ще чотири рази - тут у мене вже були меркантильні інтереси. Ідеї вмерли не доспівши і крім твоєї сім’ї, твоєї родини, нічого дорожчого і близького на світі не має. Треба було жити. Щоб отримати паспорт я змушена була йти вчитись. Ти мусиш вчитись там де дають гуртожиток, а в гуртожитку діє прописка, значить тобі мусять дати паспорт і міську прописку. Роботи було багато, але якщо в тебе нема прописки то ти ніколи не матимеш доброї роботи. Замкнутий круг. На початку дев’яностих років я вже мала чоловіка дитину, міняла гуртожитки, роботу, квартири, розуміючи що без постійного житла життя не буде. Сім’я вже давала тріщину, я навіть підсвідомо просила виходу у Бога. Що робити далі? В той час я працювала завскладом на одному із заводів міста. Коли я влаштовувалась на роботу «по блату» начальник цеху пообіцяв за 2-3 роки гуртожиток. Того дня виділили кілька кімнат на цех і я пішла на прийом до нього. В черзі на житло стояли раніше інші працівники. Мені нічого не світило. Я була в відчаї. Моя кладовщиця вислухала мої переживання і каже є один вихід. Я була згідна на все. Вона жила в с. Тинне а село вже тоді належало до території міста. В тодішній колгосп-міліонер входили села: Тинне, Басів Куті і Новий Двір. ЇЇ однокласник був у колгоспі бригадиром. Бачу ціль - не бачу перешкод, як казав Остап Бендер. Через тиждень всі питання були вирішені і накрита поляна, як тепер кажуть. Через місяць я розрахувалась і приступила до зовсім нових обов’язків. Тепер вималювались і перешкоди. Взяли мене звичайно не головою колгоспу, а на зелене поле бурячки полоти. І тут Остапа понесло… Фізично я вже давно не працювала, а ця робота вимагала відповідного досвіду і великої фізичної підготовки. Ні того ні іншого в мене не було. Коли я влаштовувалась на роботу наш протеже сказав: як тільки звільниться якесь житло воно твоє, але наша ціль була не житло, а земельна ділянка під забудову. Житло це теж добре, але робити до кінця життя в колгоспі в мої «Гебельсовські плани» так завжди казав мій тато коли я задумувала якусь нереальну мрію, не входило. Через кілька днів роботи на новому поприщі я зрозуміла – я не зможу. Руки розпухли, вони не згинались, коли я прокидалась, до них не можна було доторкнутись. Спина не згиналась. Де шукати вихід? Мій протеже теж хвилюється – бурячки кожен день ростуть і бур’яни теж, ще тиждень і ніхто нічого не зробить. Пропаде весь врожай.Порадив подзвонити в село.В селі на той час жила тільки Наташа. Вона вже була заміжня і в них була маленька Іра. Але мама відмовилась доглядати дитину, можливо вона мені мстила за мій непослух, якщо так можна сказати, а можливо через хворобу. Що посіє людина те й пожне, прийшов мій час жнив - ціль мого життя була близькою але майже недосяжною. Мої подружки в місті, або були на роботі, або були як і я нездатні на такі речі. Тоді Миколка каже: давай я візьму вихідний і попрошу свого братика і ми попробуємо щось допомогти. Це було цікаво… Я ще не здавалась, руки на ніч ложила в холодну воду, спину розтирала і все інше теж. Бог мабуть і тоді контролював ситуацію, я не знаючи який Він, просто в цій безвихідній ситуації просила Боже поможи. І він поміг, не так як уявляла, бо я просила в Нього сили, а по іншому. В ланці було ще чотири жінки, такі як і я – одиночки (так називали тих, в кого не було помічників чужих, не з колгоспу) і вони так як і я не впорались з ланкою. Одну з них мені дуже було шкода - коли одного разу ми приїхали на лан, а вона вже була там і я питаю її ви що тут ночували? А вона каже так. Я питаю її, а де ви спали? А тут ось під кущем. Я була в жахові…, як це може така старша жінка сама залишитись в полі. Вона сказала що не мала сили вже йти, бо хотіла довше поробити. Вона теж прийшла недавно в колгосп і вже жила в колгоспній квартирі. Так як нас було п’ятеро то ту частину поля яку ми не змогли зробити, переорали. Як я потім зрозуміла - то одна людина не може зробити такий об’єм роботи, тому моєї вини тут не було. Мені було надзвичайно фізично важко, але до кінця сезону я втягнулась і могла робити будь-яку роботу без проблем. Я вже познайомилась з різними людьми і декому сказала про свою мрію отримати земельну ділянку і отримала пораду. Хочеш отримати ділянку іди на ферму. Туди іти я зовсім не хотіла. Але чим більше я працювала я іншого шляху не бачила. Порадили до кого кому і скільки. Питання вирішилось. Я могла керувати 25 красунями, рогатими, хвостатими, племінними чорнорябими. Керувати треба було так, щоб вони хотіли давати молочко і чим більше тим для мене краще, як і в фінансовому плані так і в досягненні своєї мрії-цілі. Робота дуже важка, особливо якщо нема сторонньої допомоги, але день розбивався на три частини по 3-4 години кожна. Я вчилась, робити те що не любила, добре. Мені дали вже кімнату в гуртожитку. Тут у всіх були одинакові обов’язки і права і в більшості одна і таж ціль - земельна ділянка. Якщо в плані роботи все більш менш входило в колію: з багатьма людьми я вже ближче познайомилась, тобто в мене з’явились друзі, в роботу я втягнулась,пройшла школу підмінних доярок і мала вже свою групу, на здоров’я не скаржилась, якщо треба за двох працювати питань не виникало. Я знала що іншого виходу нема. Але в плані сім’ї проблеми почали виростати. В мене були свої цілі, а в Миколки, мабуть були трохи інші. Діло дійшло до розлучення, хоч нас не розлучили. Це нічого не дало, тому що сім’ю ніхто не будував. Пріоритети були поставлені на інше. Чим ближчою була моя ціль - земельна ділянка, тим більшою була прірва в сімейних стосунках. Якби не дитина, я взагалі не бачила ніякого змісту в сім’ї, навряд чи цей зміст бачив мій чоловік. Час невпинно летів, мрія збулась - кілочки на земельну ділянку були відміряні і забиті в землю. Мені вже затридцять,донька пішла в школу, сім’ї практично не існувало, але треба було зачинати будівництво.З чого почати,як? Ні досвіду ні великих грошей не було.Батько-це єдина людина на землі у якої можна отримати пораду ідопомогу.Татова відповідь була така - починай я тобідопоможу. А він був хороший будівельник. Приїхав тато, розбив фундамент і всі гуртом почали його копати. На той час нас у Рівному було вже четверо. Вдалось умовити мешу сестру з сім’єю, менший брат повернувся з армії і одружився. Я розуміла що отримати житло в місті швидко нереально, тому запропонувала їм свій варіант - праця в колгоспі. Ну і звичайно мені хотілось, щоб поряд були близькі люди. Хто такі світські друзі я вже на своїй шкурі попробувала,а про інших я ще не знала. Спочатку ми жили з сестрою в одній кімнаті яку перегородили шафою, одне ліжко з однієї стороні а друге з іншої -кухня спільна. Діти звикли і наче все було нормально. Зараз це мабуть вже неможливо. Через деякий час колгосп побудував 5-поверховий житловий будинок і сестра отримала там квартиру і переїхала. Мені в гуртожитку дали ще одну кімнату, а кухню розділили на три сім’ї але через деякий час я її «прихватизувала» і мої житлові умови стали досить непогані. Почала вмовляти братика щоб переходив працювати в колгосп, він погодився і перейшов жити до мене. Перспективи на житло у нього особливої не було, але ми знали що коли люди будуються, то колись і закінчать будівництво а значить і звільнять квартиру. Треба трохи почекати. Так скоро і сталось. Ми всі дружно працювали і потихеньку чекали, коли можна буде це все прикінчити і «намилити лижі». Я вже могла це зробити, бо вже отримала «участок» так ми тоді називали земельну ділянку під забудову, але не було де жити. Коли ти звільняєшся з роботи, то маєш звільнити і квартиру. У Бога був свій план на моє життя, хоч я тоді думала навпаки. Коли ти майже досягнув цілі, дуже хочеться почувати себе вільною. Працювати мусиш - бо треба гроші, щоб закінчити будівництво. Мусиш добре працювати, бо більше гроші взяти ніде. Тому були такі роки, що я мала тільки 10-15 вихідних за рік. Тоді я просила Бога, якщо це все закінчиться, то дай мені Боже таку роботу, щоб я мала в суботу і неділю вихідний день і не працювала в жіночому колективі. Це була тільки далека і недосяжна мрія. І просила я її в Бога тому, що нікому іншому я сказати про це не могла, Бог хоч нікому не розкаже. Але у Бога був інший план. Колгосп закінчив будівництво столової, а на першому поверсі мав бути великий гарний магазин. На колгоспі був старенький магазин тому всі раділи новому. Але правління колгоспу вирішило обирати «продавщиню» з працівників колгоспу і на загальних зборах. Нас було троє, тих що мали торгівельну освіту. Тут уже не проходив номер - де, коли, кому і скільки. Вирішували люди. Причому ми сиділи спиною, щоб не бачити як і хто голосує. Як я хотіла вирватись з того пекла, розуміла що в мене мало шансів. Та у Бога був план. Мене вибрали. По переводу я звільнилась і влаштувалась старшим продавцем в магазин продтоварів. Були складні дев’яності роки. Талони, купони, черги, все по блату а в нас в магазині - повна чаша. Чому в нас, бо я вже забрала до себе сестру Наталку і ми працювали вдвох. Тепер у мене було два вихідних ще й сестра в придачу. Все про що мріяла і нишком просила у Бога, все отримала ще й з вершком. Та у Бога був план. На колгоспі був стоматологічний кабінет і багато людей з міста приїздили лікуватись. Лікарі були християни. Я про це знала, але ще з шкільних років зневажала віруючих християн. Я бачила як у школі, дітей віруючих батьків, принижували і зневажали вчителі. В колгоспі була ветлікар - християнка з якої чоловік так знущався коли був п’яний, наче кат. Ми жили на одному поверсі, де все чути і видно. Я думала, що це тому що вона штундяра. Але у Бога був план. Одного дня я понесла гроші в касу, Наташа лишилася на роботі і коли прийшла увечері каже мені: ти знаєш сьогодні була дуже цікава жінка. Приїхала на машині, тоді не часто були жінки які самі водили машину, була в платочку - мабуть віруюча. На другий день я була на роботі, в цей день треба було отоварити всі талони, був кінець місяця. Товари по талонах йшли окремою категорією тому їх завозили окремо. Коли я під’їхала то біля магазину стояв натовп людей. Машину розвантажили і я відкрила магазин. Пішла перевдягатись, коли в кабінет вбігло дві жінки. Я подумала, що це хтось знайомий, а я забула хто. Поклали на стіл дитячу Біблію, ще якісь брошурки і кажуть ми вам поможем. Одна стала біля мішка з мукою, друга біля мішка з цукром і через кілька годин черги вже не було. Тоді ми познайомились і я зрозуміла що це та вчорашня жінка, про яку казала Наташа. Після знайомства було таке відчуття наче я знала її все життя. Вона почала приїжджати, то везла когось до стоматологів, то комусь талони треба отоварити і завжди заходила. Одного разу приїхала в кінці робочого дня. Запропонувала відвезти нас додому. Ми погодились. А жили ми з сестрою одна навпроти одної, хоч ділянку вона отримала після мене через років три, просто одного разу до нас прийшла сусідка по гуртожитку і каже: беріть мою ділянку, я будуватись не буду. Бо у Бога був план. Так ми стали ще й сусідками. Коли приїхали, запросили в гості і почали вже наче дружити. Про Бога ми майже не говорили. Хоч і розуміли хто вона. Та одної неділі вона приїхала і запросила нас на зібрання, точніше на концерт, бо мав приїхати Чернівецький хор, ми не могли їй відмовити, хоч не мали ніякого бажання кудись іти. Зустріч була в ляльковому театрі. Моя уява про зібрання дуже була протилежна. Були звичайні люди - підходили, знайомились. А в нашої подружки було п’ятеро дітей і всі вони були вдягнуті, чисті, досить самостійні, а вона ще й за нами поїхала, а їх залишила. Про що говорили не розуміла але коли почали співати була шокована, всі тверезі і співають вголос. Аня, так звали нашу знайому, штовхнула мене легенько і каже співай. Несміливо я почала співати пісні яких ніколи нечула. Це мені найбільше сподобалось. Коли ми приїхали додому Наташа запитала мене: ну як тобі - в принципі непогано, але це не для нас, такою була моя відповідь. Та у Бога був план. В наступну неділю вона приїхала знову. Цього разу поїхали ми троє: донька, чоловік і змушена і я. Чоловік був «вколотий» тому сидів з подружкою а ми з донькою сиділи окремо. Після закінчення зібрання вона привезла нас додому і я пообіцяла що ми прийдемо самі в слідуючу неділю. Ми прийшли лише тому, що доні дуже сподобалось зібрання. Маленькою ми відвозили її до свекрухи а вона співала в православній церкві, Юля була з нею завжди. Тому Бог для неї був дуже близький. Так ми ходили ціле літо. Не завжди мені хотілось іти, але заради Юлі я йшла. В сім’ї були проблеми, а на зібранні я відпочивала. 13 вересня я покаялась. Я не все розуміла, але моїй душі було в зібранні добре і затишно. Кожної неділі, після зібрання, брали якесь печиво чи батон і йшли до когось, а часто це було в нас, тут ми співали роздумували молились, так ми укріплялись і зростали в Бозі. Через кілька місяців покаялась Юля. Нас стало двоє. Після великих випробувань, через два роки, навернувся чоловік. Потім навернулась Наташа, після неї Люба - братова дружина, а після неї - чоловік, брат наш менший, потім Петро – Наташин чоловік, а потім наша старша сестра, яку ми вмовили переїхати з Кіровограда і вона покаялась. Після смерті свекра до нас переїхала свекруха і невдовзі теж прийняла хрещення. Перед смертю, я вірю, що розкаялись і сестра і батько. Прийняла хрещення і старша внучка. Потім прийняли хрещення Світлана і Марійка - мої племіннички, доньки меншого брата. Прийняла хрещення і донька нашого середнього брата – Вані, та коли вона повернулась з Рівного до батька в Кіровоград то перестала ходити в церкву. Це печаль мого серця. Але я знаю що у Бога є план. А мені в ньому відведене місце - молитися за тих хто ще не скорився перед Господом нашим Ісусом Христом. Багато пройшло різного за 23роки слідування за Христом - але жалкую тільки про одне, що дуже пізно прийшла я до Бога. Довго Господь мене тесав, щоб упокорити, а тепер я тішусь і радію в Ньому.
Далі буде, на слідуючий ювілей. Амінь.
        

• Назад
• Вперёд