Коли я була на 7-му місяці вагітності лікарі направили мене в лікарню. Були погані аналізи, хоча почувалася добре. В перший же день підключили «капельницю». Через декілька хвилин мені стало важко дихати, в очах потемніло, і я втратила свідомість. Коли опритомніла, то побачила наляканий медперсонал, який був біля мене. Вони зраділи, що я прийшла «до тями», і мабуть забули про дитину. Мене ж цікавило тільки одне – «що з нею?».

           Коли почали прослуховувати серцебиття – його не було. Принесли якийсь апарат, що вловлює будь-які шуми, але його не було. Сказали іти на УЗД, щоб взяти підтвердження, що дитина мертва.

           Краще було б мені не «приходити в себе», ніж таке почути. Словами не передати, що тоді відбувалося зі мною. Я обернулася до стіни. Сльози котилися по обличчю.

           В палаті де було 7 вагітних і медики стояла «мертва тиша». І я звернулася до Господа, до Того хто дає життя: «Боже, я не знесу втрату п’ятої ще ненародженої дитини». Перед очима пронеслися попередні випробування, коли перша вагітність перервалась у три місяці (був викидень), друга – мертвий плід у чотири місяці. Був розпач, біль, а коли лікарі сказали, що «не будеш мати дітей» - була безнадія. Тоді ще я не знала Ісуса Христа, хоча вірила що є Бог. Задавала Йому питання: «Чому так? Чому я? Чому іншим, хто робить аборти, даєш дітей, а тим, хто хоче – не даєш? А зі мною чому так поступаєш?» В голові було багато питань до Бога і роздумів. А життя продовжувалось.

           Коли знов завагітніла – лікарі сказали: «як хочеш доносити - лежи всі дев’ять місяців, і не ворушись». Але їм вже не довіряла, не надіялась на них. Лишилась одна надія на Бога. Не лежала, не приймала ніяких медикаментів, повірила, що Бог Творець нового життя, і надіялась на Нього. І Він дав – подарував першу дитинку – сина. Радості не було меж. Подяка Йому! Він укріпив мою віру, що Він є, що чує бажання серця.

         Після того знов наступні дві вагітності перервалися. Але тоді я вже знала Ісуса Христа. Так, було боляче, але втіхою був Господь. Його Слово мене підкріпляло, давало сили пройти ці труднощі, і давало надію.

         І ось знов схоже випробування. Кажу Господу: «більше не знесу тієї втрати, дитинка вже сформована, це дівчинка, ми дали їй ім’я – Валерія; все купили; їй уже 7 місяців, такі вже живуть, коли родяться… Ця надія руйнується, серце стискається від втрати. «Боже не забирай цієї дитинки, цього разу я не перенесу,.. але ж Ти знаєш, що краще для мене і для дитини». І я відпустила, скорилась перед Ним, зрозумівши, що Йому з висоти видніше, і сказала: «Хай буде так, як Ти вирішиш, хай буде Твоя воля». Це були не просто слова, коли ми кажемо «хай буде воля Твоя», а в серці сподіваємось і хочемо свого. Ні, я відпустила серцем, впокорилась під міцну Його руку, довірившись Йому, бо Його воля найкраща. Навіть, якщо забере, то дасть сили це пройти». Мені стало легше. Темнота і розпач відійшли.

         Після цієї безмовної розмови з Господом, я повернулась до лікарів, і попросила ще раз прослухати. Хоч направлення на УЗД вже було написане. Здивуванню їхньому не було меж, коли почули ясне і чітке серцебиття. Дитина була жива. Це було чудо для всіх хто був у палаті. І я зрозуміла, що Господь був зі мною, чув кожну думку мою. І допустив це випробування щоб навчити мене довіряти Йому, приймати Його волю. А для Бога нема нічого неможливого. Слава Йому!

           Пройшов час. Сьогодні Іллі – 19 років, Валерії – 13років. Було багато різних випробувань, часто пов’язаних з дітьми. І коли приходять страхи, сумніви (а вони ще приходять чомусь?), то згадую все, що було попереду, і як Бог виводив. Тримаюсь тільки за Нього. Він вірний. Він моя сила, надія, допомога в усьому. «Скуштуйте й побачте, який добрий Господь, блаженна людина, що надію на Нього кладе» Пс.33:9.  

Мельник Наталія

• Назад
• Вперёд