З початком військових дій на сході України окрім волонтерства активно почав розвиватися і капеланський рух. З весни 2014 року, десятки, а потім сотні священнослужителів та пасторів за власною ініціативою почали їхати в зону АТО. Таким чином вони намагаються підтримувати українських військових в умовах активних бойових дій. До цього руху долучилися і служителі Волинських церков євангельських християн баптистів.

Про своє покликання, переживання, службу на передовій, а також про свою позицію, щодо відношення християн до війни, зброї й силових методів захисту розповів пастор Луцької церкви «Голгофа», капелан Сергій Волощук.
Чоловік з дитинства мріяв бути військовим. Закінчивши військове училище, став професійним офіцером. Практично відразу потрапив служити у Закавказзя, де вперше побачив, що таке війна. В період розпаду імперії Радянського Союзу Сергій пережив зневіру в тому, до чого так прагнув і що намагався захищати. Уже тоді чоловік почав усвідомлювати безглуздість та беззмістовність тієї війни.
Після розпаду Радянського Союзу Сергій продовжував служити в українській армії. Але розчарування, порожнеча і пошук Бога вплинули на рішення звільнитися з війська. Через пів року Сергій з дружиною увірували та приєдналися до церкви ЄХБ у місті Ківерці. Пригадує, як переживав тоді своєрідні пошуки себе, — пробував таксувати, їздив за кордон, працював на будівництві. Через якийсь час, після навчання в закладах духовної освіти став на пасторське служіння в церкві «Голгофа» м. Луцьк.

Чому я не там?
— До 2013 року про армію я взагалі не згадував. Але після Революції гідності в мені прокинулося те, що я думав ніколи не прокинеться. Усі ці події поставили величезне питання переді мною: «Чому я не там?». Я відчував, що це важливо, але на той момент я не був готовий. Коли розпочалося АТО, я уже розумів, що мені потрібно на це якось відреагувати. Я мав зайняти чітку позицію. Або це не моє, це гріх і пацифізм, або якось по-іншому. Почав про це молитися. Коли мені принесли повістку, адже я офіцер запасу, капітан за званням, звісно пішов у військкомат, але оскільки я рукопокладений пастор, мені дали спокій.
Та Бог продовжував турбувати моє серце. Я молився, стежив в ЗМІ як відбувається волонтерство та капеланство, шукав людей, через кого можна було дізнатися куди їхати і які там є потреби. Через брата з міста Володимир-Волинський я дізнався, що в зоні АТО є велика потреба у капеланах, адже люди там знаходяться перед лицем смерті.
Він відразу мене попередив, що є три умови для здійснення капеланського служіння: має бути благословення церкви, благословення дружини й третє – ти маєш бути готовий померти. Я розумів, що якби я не був пастором, я був би там. Якщо Бог мене від того спас, але там вмирають люди й туди їдуть інші священнослужителі, то я мушу бути там.
Церква благословила, дружина відпустила…

 

Моє життя не цінніше
— Далі була серйозна підготовка. В першу чергу — це внутрішня робота. Бог дуже багато працював над моїм серцем (ледь стримує сльози). Переосмислюєш усе і розумієш, що твоє життя не цінніше, ніж життя тих людей, що там гинуть… Багато молився, постив. Проходив навчання в батальйоні військових капеланів по тактичній медицині.
Перша поїздка була в лютому 2015 року. Тоді я на місяць потрапив в нашу Володимир-Волинську 14 бригаду, які брали участь в бойових діях на Дебальцевському напрямку. Хлопці уже рік воювали, були дуже змучені, розчаровані, розбиті. Навколо було дуже багато п'янства та хаосу. Важко було, але Бог давав сили молитися за людей, свідчити їм, підтримувати. Кожного ранку на шикуванні читав їм тексти з Біблії, здійснював молитву, а потім разом з ними виїздив на передову. Копав, возив, подавав, допомагав чим міг, а ввечері спілкувався з хлопцями. За цей час було багато моментів, коли солдати самі просили за них молитися.

 

Найбільший ворог людини
— Ще раз переконався, що найбільший ворог людини – це гріх. На жаль людина живе за принципом: як тривога, то до Бога. А як тільки напруга спадає, Бог людині не потрібен. В складних умовах хтось ще більше ожорсточується і розбивається, каже, — нема Бога. А інші навпаки, в тих самих умовах бачать і шукають Його. Одні озлоблюються, а для інших, це момент спасіння. Тому мене вражало, що в умовах війни в більшості люди відкриваються. Ти не знаєш, як в майбутньому складеться їхнє життя і що вони зроблять зі Словом Божим, але мусиш сіяти.

 

Бог благословляв кожну поїздку
— Загалом з 2015 року було десять поїздок. На початках я їздив раз у квартал. Спочатку це була 14 бригада, тоді 57 бригада під Горлівкою, потім влітку 2015-го 93 бригада, шахта Бутівка. Там було найважче в плані бойових дій, безперестанку стріляли. І знову ж таки бачив як Бог мене спас. Так сталося, що на тому місті, де я спав, згодом поранило солдата. Восени цього ж року дула 36 бригада в Широкіно, бригада морських піхотинців. За ці роки, ще була можливість служити зі спецпризначенцями з елітних військ – морськими котиками. У 2017 та 2018 рр. їздив по разу. Остання поїздка була цього року влітку.

На зв’язку з Богом
— На передовій найважче було знайти місце для молитви, а саме усамітнитися. Там ти постійно в оточенні людей, навіть вночі. Якось пам’ятаю, нас в наметі спало 18 чоловік. Умов ніяких, — на землі, на піддонах, в спальних мішках. Ти лежиш, намагаєшся спати. Хоча насправді ти не спиш, бо цілу ніч рух, хтось виходить, хтось заходить, той хропе, той пічку роздуває. Виходити не можна, холодно та й там пости скрізь. Немає де заховатися, бо окрім нашого намету все зруйновано, одні руїни. Що я робив, — натягував спального мішка, вмикав музику і молився, говорив з Богом. Також для молитви та читання Слова Божого використовував час свого нічного чергування біля пічки, тоді порівняно спокійно, коли всі лягли та більш-менш заспокоїлися. Згодом я зрозумів, що кращих умов не буде, я призвичаївся бути постійно з Богом на зв’язку.

 

Війна не може не впливати
— Війна, це дуже страшно, потрібен час, щоб відійти від цього жаху. Звісно, це на мене впливає. Щоразу після повернення мені потрібно тижня два, щоб перелаштуватися, заспокоїтися, ввійти в ритм мирного життя. Як це роблю, — проводжу час з сім’єю і Богом. Лише через віру заспокоюю себе, нагадую, чого я боявся, чого не боявся і Бог мене вирівнює та відновлює.
Війна не може не впливати, тільки на кожного вона впливає по-різному. Загалом зовнішні обставини завжди якимось чином на нас впливають, але насправді не обставини нас змінюють, вони лише відкривають, якою людина є насправді. Багато чоловіків, які повертаються з війни ламаються, їхнє невірство ще більше проявляється. Вони починають зловживати алкоголем, вживати наркотики, багато хто не може влитися в сімейне життя. Чому це так?Тому, що людина там пережила справжнє зло, йому досі сняться кошмари, а тут його не розуміють і таким чином він намагається це якось заглушити. Зняття психологічних симптомів певною мірою допомагає, але не вирішує проблему серця. Важливо пояснити, що людина насправді боїться смерті. Коли ти сам це пережив і розумієш, легше допомагати іншим. Біблія дає відповідь на це питання: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя».

 

Люди вражені відношенням християн
— Намагаюся підтримувати контакти з хлопцями й в миру. Дуже хороша можливість послужити цим людям була, коли ми з церквою «Фіміам» два роки поспіль організовували ретріти для воїнів АТО і їх сімей. Після таких виїздів налагоджуються та зав’язуються тісніші стосунки, люди починають нам довіряти, ми можемо з ними говорити про Бога. Люди вражені відношенням християн, їхня думка про віруючих змінюється. Хлопці відпочивають і душею і тілом, та й ще в колі своєї сім’ї. Звісно є плоди після таких виїздів, люди особисто знайомляться з Богом, довіряють Йому своє життя. Одна жінка вже прийняла хрещення, є сім’ї, які відвідують церкву. З деким тісно дружимо, проводимо разом дозвілля.

 

Не гріх брати в руки зброю
— Важливо вчити церкву, що не гріх брати зброю. Багато хто неправильно трактують шосту заповідь, де Бог каже, — не вбий. Якщо читати Біблію далі, Бог каже вбивати, і конкретно коли, кого і як. У цих біблійних текстах використовується два різних слова. Слово, записане в шостій заповіді означає не бажати вбивства людини та не чинити самосуду. Часто вбивство починається з ненависті, а в час війни є така небезпека, почати любити вбивати.
Церква не повинна бути в стороні, коли в країні війна. Треба брати активну участь та допомагати своїй країні захищати ті границі, які нам дав Бог. Якщо Бог відкриває двері, а Він відкриває, треба йти в силові структури. Але на це має бути свідоме рішення та покликання.
Якщо твоє глибоке переконання не брати в руки зброю, то влада дає можливість на альтернативну службу. Треба бути чесним, якщо ти не готовий йти в армію, ти повинен бути готовий послужити по-іншому. Але, нажаль, мало чоловіків йдуть служити будь-яким чином. Вони часто уникають цього і просто займаються своїми справами. Це неправильно, це гріх. Тому ми вчимо, що потрібно бути чесним перед Богом. Якщо Бог кличе і ти готовий йти в ту систему і бути вірним Богу там, коли всі будуть невірні, бути тим сотником Корнилієм, який не зраджує своїм принципам, варто йти. Якщо ні, виконай свій обов’язок перед державою в інший спосіб.

 

Ми звикли до війни
— Як і в країні, так і в церкві бачу нехорошу тенденцію, ми звикаємо до війни. Звісно як церква ми молимося щонеділі за ситуацію в країні. Зі своїх поїздок я завжди намагаюся привезти якісь свідчення про те, як Бог діє і постійно повторюю, що за той мир та те добро, які ми маємо, інші люди кладуть життя.
За ці роки в українців сформувалося різне відношення до нашого війська, нашої влади, є певні розчарування й недовіра. Я не говорю, що українці кращі, а росіяни гірші, але Бог дав нам країну з її кордонами, щоб в межах цих кордонів ми шукали Бога. Ми захищаємося і це правда.

Перший, кого розстріляють
— Зараз планую їздити на Схід один раз в рік. Тепер усе офіційно, не так, як раніше. Ти подаєш документи, тебе перевіряють. Приходить офіційний наказ і тебе направляють в ту чи іншу бригаду. Звісно, побажання капелана враховуються.
Їду туди згідно наказу, в якому зазначено, що я такий-то-такий брав участь в ООС проти агресії Російської Федерації з таким-то підрозділом, надавав душе-пасторську допомогу. Ну тобто, якщо влада зміниться, то я перший кого розстріляють. (Сміється) Підписав собі смертний вирок. Так, ми завжди платимо ціну. Бог перевіряє нашу віру.

 

За кожною особистістю стоїть людська душа
— Під час поїздок я зустрічався з багатьма людьми високого рангу. Але завжди пам’ятав, що за кожною особистістю стоїть людська душа. Є зовнішня картинка, —мужні, суворі чоловіки, а коли ближче з ним спілкуєшся, бачиш вразливу душу. Він так само в середині багато за що боїться і переживає: за себе, за свою сім’ю, за майбутнє. Виникають думки, чи не витрачає він тут своє життя надаремне. Там люди мають різні страхи, тому для нас це ще одна можливість розказати Євангелію і дати їм надію.
Спілкувалася Олена Нечипорук
Фото з архіву Сергія Волощука

Оригінал статті Ви можете знайти тут.

• Назад
• Вперёд